Періпл: від Дністра до Дніпра (3)

[sposterig]

...і, перетнувши Буг, залишив місто. Повертатися до узбережжя Дніпровської затоки я не хотів , а мітив якнайшвидше дістатися справжнього моря; тому поїхав не на південь, а на південнний схід.
До Херсона долетів швидко по хорошому міжобласному шосе - воно було щойно відремонтоване і асфальт мені аж сяяв посмішкою у тридцять три зуби. Проїхав Херсон не по окружній, а через центральні вулиці і ще раз його оглядів: але зупинятись не став. Тут я пару разів бував в юності і жив по кілька днів, бо зустрічався з чудесною дівчиною з цього чудесного міста. Але незважаючи на це - чи саме через це - ідею жити в ньому навіть не розглядав: при загальній пристойності, не міг визначити жодної конкретної його принади чи переваги. Є і зелень, і вода, і південний ракушняк і платани, є і трохи пам'яток осьмнадцятого сторіччя - ну, така Одеса для скромних; але тоді вже треба обирати оригінал, а не копію, так же ж? І не морське воно зовсім, хоча і назва така понто-евксинська - Дніпро тут широченний, але повітря не солоне.

***
Тут я велику ріку перетнув і пішов за її потоком: дорога там пітляє між пісками, озерами, річищами і протоками, і приводить у Голу Пристань. Мене це місто зацікавило своїм розташуванням у плавнях і чудернацькою назвою, і ще одною особистою причиною, і тому в ньому я зупинився і прогулявся. І не пожалкував - враження виявилися не скажу приємними, але колоритними.
Це містечко стоїть на краю величезної дніпровської дельти, обличчям до ріки.

В'їхавши, я опинився на пристані, а від неї пройшовся прямим і зеленим головним бульваром

Банальність совіцької забудови місто компенсує - а може, навпаки, посилює? - ряснотою скульптур і пам'ятників.
Є пам'ятники ідеологічні, є і ідіотичні:
- сталінським трударям:

- і імперським воякам:

Тому другому (герою ВОВ) саме здійснював ритуал поклоніння якийсь місцевий ідолопоклонник: він завчено і звично дрібно кланявся йому на три боки і махав рукою. Я навіть на відео засняв старого.

А під тим третім (водоплаваючим танчиком) отакий напис:

ууу, тоска тощища, безнадьога тупорила... Якій вірності ви ставите пам'ятник, тупа ви вата?! Якій честі служили ті нещасні пацани, вбиваючи нещасних ефіопів і афганців? Не посоромилися навіть придушення “Празької весни” на мраморі написати, безсовісні.
Не дивно, що отака реклама там висіла:

Оця калорадка не намальована, а пришпілена і на вітрі в'ється. Зараза, недвіга під імперським соусом. Тоді, у 2013-ому, я просто плюнув, а зараз мене аж тіпає.

Повеселішав, як побачив на набережній пам'ятник випивці...

...і закусці

А оцю жабу я навіть не знаю, куди віднести — до ідіотичних чи ідеологічних. Як на наш національний характер подивитись, то скоріше до других.

Жаба мені нагадала, що час треба берегти, і я рушив з Голої Пристані далі до моря.


***
Залишивши дніпровську дельту за спиною, я направився на південь по бетонці в красивій алеї

і невдовзі вже виїхав на правдиве море у Залізному Порті. Сувора назва зовсім не відповідає млявому ландшафту селища. І воно, і решта прибережних курортних посьолків — Лазурне, Новоросійське (от сука імєчко), Ліманськ - всі злилися мені в один; та й то сказати, різниці між ними небагато. Плаский берег, пластикова забудова під здачу курортникам, квадратно розчерчені вулиці без дерев і кафешки з розчинною кавою “три в одному”. Це я двічі чи тричі зупинявся скупатися і оглядітися, і ніде не міг зерновї кави взяти.
Нуднувато все це виглядає.



Але щось у цьому є, якесь guilty pleasure: отак виходити на пляж, не голячись, сємачки лузгати, ввечері пивка попити під шансончик... “Настоящий я мужик вывез бабу в Геленджик”. Я один раз саме так відпочивав у Гурзуфі, то за тиждень отакого низькостандартного відпочинку ледь на медузу не перетворився від розслабону.
Вже перед Скадовськом взяв сім'ю з чотирьох людей підвезти до міста — і на виїзді з посьолка на шосе вилетів на зустрічну: не розрахував, що машина зразу потяжчала, а я звик гнати улегці. Дорога, на щастя, була зовсім порожня, але було незручно перед пасажирами. Ну, посміялися разом, і приїхали в Скадовськ.

***
Скадовськ так названий на честь свого (ні, не засновника, бо там вже було татарське сільце, а) розбудовника Сергія Скадовського, який був поміщиком, підприємцем, політиком і меценатом. В нашій історії кілька таких “Атлантів, що розправили плечі”, і цим ми трохи схожі на Америку: індустріалізація дикого степу надала капіталістам простір дій аж до творення власних міст — Юзівка, Єнакієве, Скадовськ оцей, та й інші. Правда, тривало це вікно можливостей лише півтора покоління, і сам бідолашний Скадовський помер, дивлячись, як надбання його займається вогнем громадянської війни.

Пляжу як такого там нема. До того ж на цьому непляжі велися будівельні работи, тож купатися було нешикарно, та й фон надто індустріальний. Окунувся раз і пішов містечко подивитись.

Але дивитися було небагато чого. Прямі вулиці, багато зелені, але якось некурортно і несубтропічно. Якби не морське повітря, можна було б прийняти за будь-який з сотень наших райцентрів. Тихо, спокійно, спекотно.


Повернувся на непляж і в кафе з'їв піццу, нюхаючи море, і спробував проїхати далі по узбережжю.

***
Але де б не намагався виїхати через села до берега — впирався в канальці і болотця, і море бачив лише десь на горизонті. Нарешті десь біля Даровки подумав був, що є виїзд до води по грунтовці через поля — але виїхав на безкрайні комишеві зарості без пляжу, але з комарями. Села в тому краї стоять далеко від води, береги зайняті або полями, або комишами, і пляжів нема, і де ж тут море?


Виліз я на дах машини, бо з нього краще було видно воду, випив пляшку мінералки, розмірковуючи, і вирішив, що, судячи з мапи, десь так воно і буде аж до Перекопського перешийку, і що я вже склав собі достатнє враження про наше Причорномор'я. І враження це хороше, варте своїх грошей, здорове і спортивне, сите й поживне, з вітамінами і мікромінералами, фортецями і меморіалами, з морем соленим і лісом зеленим, і зі мною веселим.

***
І на цьому я вважив свою місію виконаною, і двинув на північ, у хартленд. Незабаром я перетнув канал, що живить таврійські степи,

І на цій межі я покинув прибережний край.


***
Повертався я ще два дні, але це інша довга розповідь. Дорогою оглядав Нову Каховку, Кривий Ріг, Кировоград, Смілу. Ночував раз в готельчику на трасі, раз в машині на пагорбі, що пів-країни було видно у ранковому тумані. Знайомився з людьми: про Кировоград мені розказав роботяга, якого я підвіз з приміського села; під Смілою розірвав колесо, і бомжеватий пацан напросився допомогти мені його міняти, а люди зупинялися і теж наперебій допомагали, а пацан, отримавши трохи грошей, розчулився і розповів мені все своє неоковирне життя; під Корсунем підібрав студенток на Київ, і одна мені із захватом теревенила про свій скаутський активізм і просила (вона, не я) мій телефончик (а я шо, я дав). Цікава вийшла подорож! Надивився і нанюхався я нашої землі і трави, аж паморочилося мені.


***
Що ж до приморського життя, то в топ у мене очікувано вийшли Одеса, Іллічівськ-Чорноморськ, Южний. Решта ж берегу дзижчить більше комарями, ніж цикадами, а пляжі населені більше гусями, ніж чайками. Не романтичне наше примор'я, а хазяйновите. Ну то і на краще.
А невдовзі по поверненню зустрів я нове кохання і стало мені не до переїзду. А як компроміс, купив квартиру у місті — але з видом на воду. І чесне слово — чайки зрідка, та пролітають!

Comments

[stailker]

Привіт

[sposterig]

шо, тут є хтось іще?!
:)

[gvynt]

Ага :)
дякую вам за фотозвіти!