Періпл: від Дністра до Дніпра (2)

[sposterig]

...І з цим напуттям я рушив з Южного далі вздовж нашого степового взмор'я. Ліворуч степ, праворуч море; проїхав пару сел, і доїхав до Коблєва: його було видно в парі километрів від траси. Його тоді вже широко рекламували - а зараз, після втрати Криму, воно і взагалі, мабуть, стало модним курортом. Але я в нього не став заїжджати — хоча потім подумав, що дарма, це залишилося лакуною в моїй ментальній мапі Української Рів'єри. Але в той момент туди з траси якось дуже активно звертали машини, і я подумав, що це друга Затока, з натовпом і тіснявою, і я все одно в такому місті жити не захочу. Заправився на трасі і об'їхав його, а одразу за ним на зупинці підібрав автостопом красиву молоду жінку. Їй було їхати недалеко і саме вздовж моря, в прибережну Рибаковку, то мені було по дорозі; та і поспілкуватися з милою особою було приємно, не стану приховувати. Вона спочатку трохи нервувалася, мені здалося; але я намагався не нависати. Та і не до неї мені було, я був весь у мандрівному трансі. Вона жила десь в облцентрі (вже не пам'ятаю, де, чи то в Дніпрі, чи то в Кіровограді?) із молодим чоловіком, а в Рибаковці в неї дочка живе у її мами. Я її підвіз до хати і навіть ту дівчинку побачив; ми обмінялися емейлами і навіть потім листувалися пару разів — але то і все. В Рибаковці вона мені показала красиву нову церкву.

Рибаковка мені сподобалася — велике село, заможне, море поруч, а в морі — острів Березань, де було давньогрецьке місто. Але все ж таки — село, звичайне сільське село із сільськогосподарськими селянами. І до міста далеко.

***
Ну, власне, як далеко — зовсім і недалеко, місто Очаків одразу за лиманом; по воді, мабуть, хвилин п'ятнадцять, і вже там. Але машиною ген-ген в об'їзд, майже сто км! Туди мені дуже хотілося потрапити, якось я собі склав уявлення, що це має бути щось типу “засипаєт тіхій Зурбаган, оуо оуо”, провінційне таке портове містечко. І рушив я спочатку точно на північ вздовж лиману, а потім точно на південь. Наше чорноморське узбережжя взагалі порізане затоками-лиманами, які вдаються в сушу на десятки километрів, і прямо так вдоль моря по трасі проїхати не вдасться. Колись, мабуть, побудують через ті лимани мости і буде модний туристичний хайвей. Хоча, поки у нас до цього дійде, вже буде нуль-транспорт на Марс і нафіг тоді ті мости.
На Очаків веде дорога така пряма-прямісінька, що по ній шаттли можна розганяти для взльоту — правда, вони в дірки провалюватимуться. Нікого на дорозі, крім мене, не було, то я навіть дуркував: руль тримав, очі закривав і так їхав. Але повільно, звичайно. Ну і підглядав трохи, я ж не псих).


Очаків має і історію, і географію: “времён Очаковских і покоренья Крыма” - це саме про нього; а навпроти міста в морі коса-заповідник. В мене товариш туди регулярно їздить відпочивати, і в захваті — але він екстремал, а я люблю комфорт. Там, каже, місця ненаселені (ну, на те і заповідник), бездорожні і безводні. Каже, на кінчику тої коси є місце, де річкова вода б'ється в морську, і там у воді стоїть хвиля-стіна.

Очаків я застав у летаргічному сні.
Він стоїть на високому березі, а під ним плаский пляж


Біля поліклініки красивий барельєф рибалкам,



але сам рибальский порт покинутий

Біля дому культури пофарбований танчік

але будинки, м'яко кажучи, недофарбовані. І це самісінький центр міста.


І місто спало, і люди, мабуть, спали, бо на вулицях нікого не було. І я навшпиньки, щоб не розбудити, завівся та і поїхав собі.

Зараз, мабуть, щось там змінилося? Може, ожив порт? Не знаю.

***
Очаківський півострів утворений трьома річкоморями: із заходу річечка Березань, яка разом із морем утворює Березанський лиман (я прочитав, що то не від “берези”, а від тюркського “бюрюзень”, вовча ріка); з півдня Дніпровська затока, де Дніпро змішується із морем; а зі сходу гирло Бугу. Тобто фактично це не морське узбережжя, а річкове. Поїхав я вздовж цього річкового берега.
Чомусь він не щільно населений. Мабуть, курортників не приваблює, що морем не пахне. У води стоять прості села.




Кози пасуться на пляжах.

Ані романтики, ані живописності.

Зате електрика! Наїхав понад морем на ціле поле електровітряків

Вони не гучно, але міцно гудуть, як джмелі, виробляють нам енергонезалежність від кацапидл. Гудіть, мої хороші, хай вони вдавляться зі своїм вугіллям і своїм Порошенком. Ніяких нервів моїх вже тут нема.

А там, у 2013-ому, спокій і простір.


***
Спочатку вздовж Дніпровської затоки їхав, а потім повернув на північ і поїхав вздовж Бугу, і так доїхав до Миколаєва


В Миколаєві в мене була призначена зустріч із другом, якого не бачив більше року: він їхав машиною з Криму на Київ, а я, власне, перпендикулярно; і ми узгодились перетнутись на півдорозі і потусуватися. Поселитися домовились в Рейкартці, і пішли місто подивитись — він там був проїздом, а я взагалі вперше. Встигли небагато, бо почало темніти, але центр мені сподобався. Велике морське місто (хоча формально до моря далеченько), порт, мости, острови, люди біжать, життя кипить. Кажуть, тут від царів до гєнсєків будували військові кораблі.


Архітектура така собі, але багато зелені, і вона разом з водою пожвавлює краєвиди. Гарне місто, можна жити.


Як стемніло, повернулися в готель і сиділи до ночі в ресторані на терасі, розмовляли про життя. Він раніше пішов, бо хотів завтра досвіта виїхати, а я ще довго медитував: нові місця мене в транс вводять. Назавтра поснідав і ще покатався по жилмасівам, щоби скласти враження, і, перетнувши Буг, залишив місто.