Поїздка по древлянських місцях (2)

[sposterig]

...І рушив я по прямій на північний захід, на Овруч. А про дорогу туди я єдине що знав, що іде вона через ліси і трави до колін, і більше нічого.
***
В Іванкові в мене вже бензину було мало, але заправка мені не сподобалася, і я вирішив залити фірмового пального десь далі на трасі. Поїхав. Їду-їду, машин все менше, дорога все гірше, ліси навколо все густіше, населенних пунктів взагалі нема. Заправки теж. Довго їду крізь мжичку, аж ось з туману шлагбаум і вояк чатує, бутерброда їсть.
***
Вихожу, розпитуюсь — а це, виявляється, я в чорнобильську зону заїхав, траса зачіпає край зони. Але пропустив мене, і кілька кілометрів я їхав через зону відчуження повз порожні селища.


На виїзді із зони теж КПП, і вартовий там мене засмутив, сказавши, що ніде поблизу заправки він не знає і не чув. Але назад вже мені довше, ніж вперед, мушу ризикнути. І знов їду-їду по жахливій порожній дорозі, і тільки датчик пального мені мигає для розваги. А навколо самий ліс, села, судячи по мапі, десь в стороні від дороги. Де ж той Овруч? Наздогнав одинокого “жигуля”, заавтостопив його, попросив відлити бензину, щоб не застрягнути тут серед нічого; але в нього було обмаль (чи то він мене налякався?), і довелося мені їхати далі на чесному слові і одному крилі, і угледівши нарешті місто, подякував я Мокоші, що доправила до АЗС, і поклявся ніколи більше не їздити без запасної каністерки, і приніс їй вдячну жертву чашкою кави.
***
Овруч, чи Вручій, відомий ще з язичницьких часів і був важливим містом. За літописом, тут загинув у міжусобиці син згаданого Святослава Олег — тікав із військом від брата і, впавши з мосту, був задавлений тілами. Коли ж третій брат — Володимир — хрестив Русь, однією з перших він заложив церкву тут, в Овручі.

Церква святого Василія, початок одинадцятого сторіччя (1000 р.). Мабуть, сприймалася місцевим людом як приземлення інопланетного спейс шаттла — отака височінь посеред луб'яної колодяної рівнини.

Київ, Чернігів і, як не дивно, скромний Овруч — осередки найдавнішої нашої архітектури.

Гуляти по місту було мрячно, але я трохи пройшовся. Ці два пам'ятники стоять не поруч, це я їх склеїв, бо вони пов'язані: це пам'ятники словацьким воякам.

Я їм здивувався і вже потім прочитав в інтернеті: під час Другої світової тут були розташовані союзні німцям словацькі війська. З них кілька десятків людей втекли в тутешні ліси до радянських партизанів. Так ось ліворуч чорний — це пам'ятник словакам, що загинули тут за німців, а праворуч золотий — тим, що загинули тут проти німців. Цікаво, на чорному є прізвища тих золотих? Погано сфотографував, нічого не розібрати. Я б написав. Вони ж теж з цих частин, і теж земляки. Така вже була скажена ситуація, що всі один одного різали, і в кожного своя правда, а мамі-материзні однаково по всім плакати. У нас в Галичині зараз меморіали і упівцям, і червоноармійцям поруч стоять.
А це пам'ятник радянському партизанському командиру Сабурову

Кажу ж, це партизанський край за природою. Тут і ковпаківці були, і “Поліська Січ”, і УПА, і Армія Крайова, мабуть. І просто селяни в ліси тікали від карателів і там жили в землянках, як ото моя бабця з сім'єю.
А це, мабуть, головна вулиця, бо веде до того самого собору.

А це силует старого міста на фоні старого неба.

***
Далі відправився я з Овруча на Коростень, колишню древлянську столицю. По дорозі в лісі отакий камінь бачив, теж меморіал червоним партизанам.

А в якомусь селі отакий меморіал: на задньому плані прадідам, а на передньому — правнуку. Всі загинули, боронячи рідну землю.


***
На в'їзді в Коростень я побачив, мабуть, перший в своєму житті розмародерений на цвєтмєт пам'ятник Вітчизняній війні. Це ганьба. Хоча і меморіал якось недолуго спланований, треба визнати. Але грабувати — це сором, тоді б вже розібрали зовсім і перенесли.

Оце, мабуть, головна вулиця, тут я пообідав нарешті в кафе.

Оце пам'ятник в парку якомусь попу чи то святому, мене не зацікавив. Біля ного мокнув весільний почт, я почекав, поки підуть.

Це красива будівля місцевого театру; там по фронтону кольорові малюнки дуже радісні, мій телефон не потягнув нормально зняти. Пам'ятник, мабуть, княгині Ользі, я до нього не підходив. Краєзнавцям він, мабуть, як пам'ятник якійсь Катерині Другій посеред Києва.

Ольга це місто спалила і всю еліту винищила. Десь стоїть в Коростені монумент останньому древлянському князю Малу, але я вже змерз і день ішов до кінця, тож я його не став шукати. Той Мал десь тут переміг і вбив київського князя Ігоря Старого, але потім попав Ользі в полон.
***
Вже в сутінках заїхав в Малин, названий на честь щойно згаданого князя Мала. Іскоростень (Коростень) був столицею племені, а Малин — особистим володінням князя. У наших предків народ тримав князів на короткому поводі: земля не твоя і столиця не твоя, а народна, а ти народу служи; ось тобі маєток, з нього годуйся, а на решту зась. Найдовше, аж до чотирнадцятого сторіччя, ця система протрималася в Новгороді.
Ось пам'ятний камінь цьому князю Малу.

Закінчив життя він десь в Києві в неволі. Але, мабуть, в неволі почесній, бо його донька Малуша, скоріш за все, вважалася благородною, і народила від вже згаданого Святослава Вояки вже згаданого Володимира Віроперемінника (єдиного, мабуть, в історії правителя, що двічі (!) міняв віру своєї держави). Тож перші Рюриковичі є скандинавами по чоловічій, і слов'янами-древлянами— по жіночій лінії.

А це головна малинська вулиця і меморіальна дошка місцевій героїні-підпільниці . Вулиця Сім'ї Сосніних — це про неї. Кажу ж, древляни-поліщуки дуже гарячі до опору, люблять вони це діло. Я б їх не займав.

А це найзавзятіший місцевий мандрівник Микола Миклухо-Маклай, що заїхав з боліт Полісся аж у болота Нової Гвинеї.

А в приміському селі я побачив маленьку музичну школу, а на ній зворушливий портрет її директора.

І це був хороший символ для завершення подорожі, бо це і творчість, і пам'ять. І вже в сутінках я виїхав на зворотній шлях, мокрий і втомлений, як той Миклухо-Маклай, але задоволений і спокійний.


Проїхав я по деревлянських осередках,
Побачив тінь забудькуватих предків