Поїздка по древлянських місцях (1)

[sposterig]

На початку минулої зими трапився день із дощем, туманом і поганим настроєм, і я вирішив поїхати геть з цього міста в якісь невідомі (мені) місця. Я люблю в такий час поїхати кудись, за кермом я медитую і попускаюся. Не так ціль, як подорож. Наприклад, по лісовій півночі Київщини, де колись древляни жили.

Ми не часто замислюємось над цим, але з географічної точки зору Київ є не в центрі, а на краю держави - за якихось сімдесят кілометрів на північ і схід починається Полісся, найбільший в Європі лісовий масив, висунутий далеко на захід «язик» континентальної тайги, що тягнеться звідси аж до Тихого океану. Край цей важкодоступний через річки і болота, і тому досі ще малозаселений і досить дикий. Так було і до Чорнобиля, а Зона додала дикості і покинутості. Новому складно проникнути сюди, а старому легко тут сховатися; сюди важко зайти арміям і чиновникам, зате легко закріпитися партизанам і шаманам. Етнографічні експедиції ще в 1970-х роках фіксували в поліських селах язичницькі ритуали, і не колядки там якісь, а, наприклад, викидання тіла небіжчика в ріку через те, що він колдун. Колись я працював на Волині і їздив через Полісся, і мене дуже захоплювали місцеві назви – такі якісь праслов’янські, дрімучі, корінні. Вони мені звучали, як десь в лісі зубр рохкає: Здвиж, Горинь, Уборть, Тня, Яринь, Стрибіж. По назвах видно, що ці землі здавна слов'янські; далі на південний схід вже лісостеп, де тюрки кочували, на північ — вже дніпровські балти, а тут слов'яни-деревляни сиділи між дерев. Археологи, правда, кажуть, що в Києві і вниз по Дніпру жили люди, що були тими самими деревлянами за культурою; але вже так склалася традиція, що подніпровські мешканці запам'яталися історії як поляни, а деревлянами залишилися поліські лісовики.

***
Ну, поїхав я спочатку на північ, вздовж правого берега Дніпра. Вишгород на пагорбах проїхав – ох і гарне містечко! Колись про нього окремо напишу.

***
Далі в Старих Петрівцях зупинився на красивій площі.

Сфотографував — коли вже про давнину йдеться — пам'ятник славетному відморозку Святославу Ігоревичу.

Дурні фашики його звеличують, але об'ективно він наробив біди більше, ніж слави. Безнадійна війна із Візантією на покоління відклала наше хрещення і окультурення. Зруйноване ним Хозарське царство на той час вже давно цивілізувалося, обміщанилось і Русь не чіпало, навпаки — прикривало її від диких неконтрольованих печенігів із середньоазійських степів. А він його розвалив та й пішов далі, навіть не намагаючись якось ним оволодіти. Тільки печенігів цим на рідну землю напустив, і сам від них зрештою і загинув. Дати по голові він міг ого як, але і сам відбитий на всю голову був.

На площі стоїть пам'ятний камінь селам, що пішли під воду Київського моря. Половина місцевих, мабуть, родом з тих сіл


***
Поїхав далі на північ через Лютіж. В цьому селі є захоплюючий музей Лютізького плацдарму 1943-го року – теж варто колись окремо розповісти. Ця фотка не з Лютежа, а з якогось села північніше, але меморіал присвячений тим самим подіям. Другий том ”Проклятых и убитых“ Астаф'єва описує форсування Дніпра восени 1943-го, і це чи не найстрашніша книга в моєму житті.

За Лютіжем дорога вийшла вже майже на берег водосховища. Краєвиди прямо балтійські: дюни, сосни, сіре море. Посидів, подихав вологим повітрям.

Вздовж берега розташовані села, в яких врізнобій стоять звичайні хати, дорогезні маєтки нуворішів (з яких половина недобудовані і покинуті) і фанерні дачки.
Зупинився біля занедбаної контори рибгоспу під назвою “Рибстан”, з фактурним монументом рибалці.

Далі біля Сухолуччя почалася територія заказника, відгороджена ворітьми — мабуть, за Януковича туди не пускали, я сам ніколи тут не бував. Це півострів — праворуч Київське море, ліворуч — ріка Тетерів, прямо — залив, утворений Тетеревом при впадінні в море. Вода і комиші куди оком не кинь. Далі на північ мосту нема, повернув на захід і поїхав вздовж Тетерева. Це річка немала, тече аж з Житомирщини. Тут в низов'ї вона досить широка. Був колись у Радомишлі, там розповідали мені, що з радомишлянської паперні по Тетереву човнами возили папір в лаврську друкарню. Та і взагалі, через тутешні болота ріка століттями була єдиною дорогою.
***
Перше село на березі Тетерева — Пилява - мене ошелешило. В'їжджаю по піщаній грунтовці, думаю, маленьке село, виїду на берег річку подивлюся. Аж бачу — паркан з непримітним написом “Меморіал” і текст про історію села.

Захожу — а там експозиція бойової техніки не гірша ніж в Києві біля Музею ВОВ!


І солдати поховані.


Для бесід з відвідувачами побудована веранда, на ній тоді були вивішені дитячі малюнки.

Правда, оформителі музею ніц не петрять в своїй справі — на паркані помістили американця з джунглів і самозванця-шизофреніка Гіцевича.

В Пиляві будують великий церковний комплекс. Хто сюди ходитиме в такому сільці? Дачники з маєтків, хабарі відмолювати?

***
Наступне село Богдани — за ним на березі Тетерева загадкові руїни капітальної пристані.

Очевидно, ходили тут пароходи, і при посадці пасажирів грав патєфон. Тепер заросло все.


Потім поїхав я, дурень, далі вздовж Тетерева — щось мені заскочило на ідеї, буцімто повинен бути тут міст через ріку, щоб не об'їжджати через Іванків. Ну й що, що на карті його нема, але ж сусідні села мають якось сполучатися через річку? Мушу знайти міст! Спочатку ледь не загруз в мокрій піщаній дорозі в Ритнях. Потім в Любидві повела мене на берег грунтовка, а потім хопа — і під воду пішла, і я передніми колесами за нею в болото! Ріка піднялася, затопила дорогу. Ледь не потопив свого коника. Потім вийшов на рівненьку пряменьку лісову дорогу і вчесав по ній строго на захід, як мені і треба; їду-їду — а дзуськи, отака петля на кінці, і болото навкруги із мавками.

Їхай назад, смертний, до своїх, до людей.

Довелося таки повертатися в об'їзд: в Катюжанці перетнув Здвиж, в Іванкові — Тетерів і рушив по прямій на північний захід, на Овруч. А про дорогу туди я єдине що знав, що іде вона через ліси і трави до колін, і більше нічого.
***